Осінні замальовки.

День перший, дощовий)
            Є люди, яким не хочеться казати «до побачення», бо хочеш, щоб вони залишились у твоєму житті якомога довше, тому ти раптово зникаєш, щоб потім так само неочікувано з’явитись)
а казати «прощай», «до побачення», «бувай» - ні!, та де там! – в цих словах занадто багато розлуки,. Яке б не було твоє життя, навіть якщо воно на думку, багатьох – нормальне, і злавалося б «чого ще хотіти?»
- в тебе, на цей випадок є теж своє серце, яке вчасно скаже: “яскравіше, емоцінише”, а якщо прислухаєшся до нього уважніше, то воно – повість тобі (в зн. - скаже): нормальне життя – хочеш забери в мене гроші (в мене їх достатньо), а подаруй мені – зовсім трішки любові, але не такої як в людей, а такої, як для мене, з присмаком божевілля, крихтою емоційності, з ароматом міцногї кави та вистояного вина, із присмаком закарпатських сумішей,( непомітним, а далі – там виразним “відчуттям” паприки) – так незвично,  кульмінаційно – так по-закарпатськи…
            останнім часом зрозуміла, що я - везунчик!
 «скажіть, будь-ласка, чи часто ви встигаєте на поїзди?,
і зустрічне питання: «Як часто Ви спізнюєтесь?»
- одна річ, коли Ви впевнено плануєте поїздку, купуєте квитки заздалегідь і приїжджаєте до “посадки” за годину.

фото зі старих шуфляд
by Vasiliska

- так, Ви встигли,  але це розсудливість, а не везучість.
а зовсім інше, коли Ви імпульсивно вирішуєте «ЇДУ», прибігаєте на вокзал за 10-8 хв. до відправлення потяга, поспіхом купуєте омріяний (протягом останніх 10 хв.) квиток – а потім розмірено, вже зовсім неквапливо крокуєте по перону, бо знаєте – я неодмінно їду.
            Або, навіть коли Ваш квиток у кишені гріє душу 2 тижні, а в останній день – вам «якось не любиться то-та дорога» , і коли думаєш: «ну, його(», слухаєш суперечки власного мозку (їдь!) і серця(лишись, ти втомлена), сунешся на той вокзал, запізнюєся на всі можливі маршкутки-трамваї-таксіЯКІвічноНЕвстигають – приходиш на перон і, коли електричка вже збирається зробити «чух…», дверцята заїхали ну, скажімо, трохи швидше, в моєму випадку допомагає лише привітна посмішка і помах руки) – (хм, можливо, я в якійсь таємній згоді з машиністами) -  і все закінчується виключно просто: машиніст схвально киває(мовляв, тільки тебе й чекали, заходь)), ласкаво відкриває двері і твій рюкзак та мінливі думки в голові вирушають в захоплюючу подорож ,додому…
            …а коли ти повертаєшся з таким незрозумілим (в першу чергу собі ), настроєм – неодмінно знаєш – там буде все добре, бо там – це вдома, а вдома знають напевне, що твій неспокій, незрозумілу нудьгу та будь-який настрій – можна впевнено виправити смаковитою шарлоткою(Лариса, твої аргументи беззаперечні), смачною кавою, міцними обіймами і теплими розмовами, особливо за кухонним столом. Кожну з описаних ситуацій робить хтось найкраще з моїх))

p. s. еeх, щось я ностальгнула, осінь на порозі – пора виконувати обіцянки)
p. s. s. пора додому…)